Як одного чоловіка телятко з’їло (Укр.)

Було це так давно, що навіть старі люди того не пам’ятають. Діялось це тут, у наших горах Карпатах, на Лемківщині, за часів панування цісаревої Марії Терези. А було так. 

Жив собі у одному селі господар, який понад усе любив солодке молоко, а що мав декілька корів, то й молока мав удосталь, і пив його щодня по декілька літрів. Так вже любив те молоко, що не міг без нього ніяк обійтися. Пив його потайки, коли ніхто не бачив, а навіть і тоді, як був піст та коли люди постили від молока, чи то була Пилипівка, чи Петрівка. То нічого й дивуватися, що від того молока живіт ріс у нього все більший. Його жінка цього не похваляла, а відомо ж, що баби череванів не дуже люблять, бо кажуть, що чоловік із черевом – нікудишній, та часто йому дорікала: 

– Та перестав би ти вже стільки хлебтати того молока, бо черево у тебе таке росте, наче ти тільний. Ще, бува, колись і телятко вродиш. 

– Та де, та що за дурниці ти плетеш, хто таке бачив, щоб чоловік та й отелився?!, – відповідав господар. 

– А побачиш, що до того дійде, якщо не перестанеш, – веде баба знову своє. 

А чоловік і далі попивав собі молоко. Зрозуміло, що від цього не схуд, а лише ставав все товстішим, аж його це занепокоїло. «Хто зна, що з того вийде, може, моя стара й правду каже, що я тільний», – роздумував дядько й мацав себе по череві. 

Якось пізньої осені той чоловік вибрався на ярмарок, а що на ярмарок було далеко, то вийшов з хати на день раніше. Так ішов собі наш господар, та не дуже скоро, бо мав важке черево. Йшов дорогою через села, поля, аж зайшов до великого лісу. Йде собі лісом, аж бачить – а біля стежки лежать чоботи, і то цілком добрі. «Так, хтось загубив, то візьму, згодяться», – зрадів чолов’яга. Взяв їх, зв’язав мотузком вуха при халявах, перевісив через палицю, закинув на плечі – та й поспішив далі, бо вже й смеркати почало, день же ж осінній, короткий. Коли вийшов з лісу, то вже стемніло і стало холодно. Якось впотемки дійшов до села, зайшов до однієї хати та попросив господарів про нічліг. А що потрапив на добрих людей, то гостя прийняли, дали йому повечеряти й постелили йому за піччю на соломі, щоб йому було тепло, бо надворі похолодніло. 

Після вечері гість проказав «Отче наш», кинув біля себе торбу та знайдені у лісі чоботи, накрився чугою і скоро заснув, бо був зморений дорогою. А господар з господинею пішли до стайні поглянути на корову, яка саме мала отелитися. Десь по півночі корова отелилася, і коли вона вже добре вилизала телятко, то господар заніс його до хати, бо у стайні було холодно, й поклав теля за піч коло нашого череваня, щоб у теплі обсохло. А що той спав, як убитий, то нічого й не чув, що коло нього діється. 

Рано-раненько прокинувся чолов’яга, протер очі, дивиться – і аж затрясся, бо біля нього на соломі лежить маленьке рябе телятко. Чоловік не на жарт перелякався. «Ой, трясця б то взяла! – подумав, – То я уночі теля вродив, тьху! Але як же це сталось, що я і не відчув? Оце, мабуть, тому, що я був стомлений і твердо спав. Еге, це ж правду моя стара казала, що я від того молока буду тільний. А я, дурень, не слухав її. Ой, Боже, Боже! Добре хоц те, – втішав себе, – що не вдома я отелився, бо то був би сміх на ціле село. Треба втікати, поки ще господарі не прокинулися». 

А господарі спали міцно, бо пізно пішли спати. Гість зірвався з лежанки, в поспіху вхопив торбу, чугу та ходаки із онучами, тихенько відчинив двері й побіг, аж за ним закурилося. Взувся аж за селом, а про чоботи, знайдені у лісі, геть забув. 

Коли господиня й господар повставали, то одразу помітили, що їхнього гостя за піччю вже нема.

– Гм, – каже господар, – мабуть, поспішав, а не хотів нас будити. Ой, глянь-но, стара, він нам чоботи залишив, і то цілком добрі. Мабуть, за нічліг. Може, будуть добрі на мене. 

Хотів приміряти, але нога не входить. Заглядає у халяви, а там ще є людські ноги. 

А було це так. Якийсь мандрівник йшов лісом, напали на нього вовки й цілого з’їли, залишились від нього лише ноги в чоботах. А той череватий дядько їх знайшов та узяв із собою. Але ж господар і господиня цього не знали і дуже зажурилися.

– Бачиш, стара, що ми наробили?  – зойкнув господар. – Ми внесли до хати те капосне теля, поклали його біля гостя, щоб обсохло, а воно, прокляте, коли ми спали, з’їло цілого чоловіка, тільки чоботи та гомілки в чоботах і лишилися. Бодай би воно здохло!

О тїм як то те́ля хво́па з’і́во (Лем.)

Бъíво то так да́вно, же а́ни ста́ръı лю́де то́го не памята́ют. Дїя́во ся то ту, h на́шъıх го́рах Карпа́тах, на Лемківщъíнї, за ча́сїв панува́ня цїсарьо́вой Мари́і Тере́зъı. А бъíво то так…

Жъıв со́бі h є́днїм се́лї ґа́зда, ко́тръıй барз лю́бив сово́дке мово́ко, а же мав кі́лька ко́ров, то и мово́ка мав під доста́тком, пив ‘го кі́лька лї́тор де́нно. Так лю́бив то́то мово́ко, же не́ міг ся без ньо́го ни́як объíйти. Пив ‘го укра́тком, як ни́хто не ві́дїв, на́вет то́вдъı, як бъıв піст и ко́ли лю́де пости́ли од мово́ка – ци то бъíва Филипі́вка, ци Петрі́вка. Но и нич дивно́го, же од то́го мово́ка бріх ‘му ріс што́раз бі́льшъıй. Йо́го же́на барз бъíва неваска́ва на́ то, а зна́ме, же ба́бъı бріха́тъıх хво́пцїв не барз лю́блят, бо пові́дат, же хвоп з брі́хом, то хвоп до ничо́го, и ча́сто ‘му доріка́ва:

– Та пере́став бъı ‘с юж раз тї́вко хлепта́ти то́го мово́ка, бо брішъíско ти ро́сне, як бъı ‘с бъıв тю́внъıй. И́щъı дако́ли те́ля hро́диш.

– Є там, глупо́тъı пле́теш, хто ві́дїв, же́бъı ся хвоп оте́лив, – одпові́дав ґа́зда.

– А бу́деш ві́дїв, же до то́го дї́йде, як не переста́неш, – пові́дат да́ле сво́є ба́ба.

А хво́пец да́ле со́бі мово́ко попи́вав. Но ма ся розумі́ти, же од то́го не́ схуд, лем ся зро́бив што́раз гру́бшъıй, аж ‘го то́то занепокоі́во. «Холе́ра зна́є, што з то́го мо́же бъíти, мо́же ста́ра пра́вду бесїду́є же єм тю́внъıй», – медиту́вав хвопи́ско и ма́цяв ся по брі́сї.

Раз пі́зном осї́ньом хвоп въíбрав ся на я́рмак, а же на я́рмак бъíво дале́ко, то въíшов з хъíжъı на ден’ ско́рше. Так и́шов со́бі наш ґа́зда не барз ско́ро, бо бріх мав тя́жкъıй. И́шов доро́гом през се́ва, по́ля, аж за́шов до велико́го лї́са. И́де со́бі лї́сом, аж смо́трит, а ко́во сте́жкъı ле́жат скі́рнї – и то цї́лком до́бръı. «Є, хто́си стра́тив, во́зму, прида́дут ся», – hтї́шъıв ся хвопи́ско. Hзяв іх, звя́зав моту́зком у́ха при холя́вах, переві́сив през пали́цу, зашма́рив на пле́чъı и посьпі́шъıв да́ле, бо юж зача́во ся змерка́ти, бо ден’ осї́ннъıй, коро́ткъıй. Як въíшов з лї́са, то юж бъíво те́мно и зроби́во ся хово́дно. Яко́си hпоте́мри дї́шов до се́ва, за́шов до є́дной хъíжъı и попро́сив ґа́здїв о нї́члїг. А же тра́фив на до́бръıх лю́ди, то ‘го приня́ли, да́ли ‘му вечер’я́ти и постели́ли ‘му за пе́цом на сово́мі, же́бъı мав те́пво, бо на дво́рі сту́дїн.

По вече́ри хвоп змо́вив «Отче́ наш», шма́рив ко́во се́бе то́рбу и найде́нъı h лї́сї скі́рнї, на́кръıв ся чу́гом и ско́ро за́снув, бо бъıв змаре́нъıй доро́гом. А ґа́зда з ґаздъíньом пі́шли до ста́йнї заздрі́ти на коро́ву, ко́тра мава ся тели́ти. Де́си по півно́чъı коро́ва ся отели́ва и як юж теля́тко до́брі въıлиза́ва, то ґа́зда за́нюс ‘го до хъíжъı, бо h ста́йни бъíво хово́дно и пово́жив ‘го за пец ко́во нашо́го бріхато́го хво́па, же́бъı h те́плї обі́схво. А же тот спав як заби́тъıй, то нич не́ чув што ся ко́во ньо́го дї́є.

Обу́див ся наш хвопи́ско hчас ра́но, про́тер о́чъı, смо́трит, и аж ‘го затр’я́сво, бо ко́во ньо́го на сово́мі ле́жъıт мале́ньке тарка́сте теля́тко. Хвоп ся барз перестра́шъıв. «Йой, ци ‘го шляк не тра́фив? – поду́мав, – То я hно́чъı те́ля hро́див, тфу! А́ле як то  ся ста́во, же єм а́ни не по́чув? То пе́вно за́ то, же ‘м бъıв змуче́нъıй и тве́рдо ‘м спав. Пра́вду мо́я ста́ра бесїдува́ва, же од то́го мово́ка бу́ду тю́внъıй. А я, ду́рак, єй не слу́хав. Ай, Бо́же, Бо́же! До́брі хоц то, – потї́шав ся, – же єм ся до́ма не оте́лив, бо то бъı бъıв сьміх на цї́ле се́во. Тре́ба hтїка́ти, ко́ли и́щъı ґаздо́ве не постава́ли».

А ґаздо́ве спа́ли мі́цно, бо пі́зно пі́шли спа́ти. Хвоп зо́рва’ ся з легови́ска, h посьпі́ху hхо́пив до рук то́рбу, чу́гу и ке́рпцї з онуча́ми, поти́хи отво́рив две́рі и по́гнав, аж ся за́ ним кури́во. О́був ся аж за се́вом, а о скі́рнях, найде́нъıх h лї́сї, чъíсто за́бъıв.

Ко́ли ґаздъíня и ґа́зда постава́ли, то за́раз зауважъíли, же іх го́стя за пе́цом юж не́ є.

– Гм, – гва́рит ґа́зда, – пе́вно ся сьпі́шъıв, а не хо́тїв нас буди́ти. Ой, смот ле, ста́ра, він нам скі́рнї ли́шъıв, и то цї́лком до́бръı. Пе́вно за нї́члїг. Мо́же бу́дут до́бръı на ме́не.

Хо́тїв примір’я́ти, а́ле но́га не hхо́дит. Смо́трит до хо́ляв, а там сут и́щъı лю́дскъı но́гъı.

А то бъíво так. Якъíсъıй вандрі́вник и́шов през лїс, напа́ли ‘го во́вкъı и зоже́рли цїво́го, лем но́гъı h скі́рнях з ньо́го зоста́ли. А тот бріха́тъıй хвоп іх на́шов и hзяв зо со́бом. Но ґа́зда и ґаздъíня о тїм не зна́ли и барз ся тъıм переня́ли.

– Ви́диш, ста́ра, што ‘зме нароби́ли? – йойкнув ґа́зда, – hне́сли ‘зме до хъíжъı то́то холе́рне те́ля, повожъíли зме ‘го ко́во го́стя, же́бъı обі́схво, а о́но, прокля́те, як ‘зме спа́ли, з’і́во цїво́го хво́па, же лем скі́рнї и ‘голе́нї h скі́рнях оста́ли. Бо́дай бъı о́но здо́хво!