Про дракона, що сидів над Лабівцем  (Укр.)

Вітер гуляв у комині, стукав дощем по шибках. Надворі холодно, негода, що й собаку не виженеш. А в хаті тепло, приємно. Ізбу освітлював блідий полум’яний світ від камфінової лампи, в печі потріскував вогонь із свіжо підкладених дров. Запах живиці доносився аж до кімнати, нагадуючи про спекотне літо. Десь за пічкою тихенько починав свою мелодію польовий горобець, який заховався тут на зиму. Група старших жінок сиділа за столом і пряла льон. Четверо малих дітей бавилося під столом.

Хлопчик Павлик: – Дідусю, розкажіть якусь історію, щось про минуле нашого села, – звернувся маленький хлопчик до старого дідуся, що сидів на лавці біля глиняної хлібної печі.

Старець погладив свою довгу сіру бороду, підкрутив вуса і засунув руку за пазуху по люльку. Потім витягнув тютюн з табакерки, наклав його в чубук, закресав вогонь і запалив. Сивий дим огорнув його обличчя.

– Історію кажеш?!

Дідусь ще раз затягнувся димом з люльки і почав свою розповідь:

– Давно, давно тому, коли я ще був малим хлопцем, таким як ти зараз, Павлику, в наші гори з’явився дракон…

– Дракон? О, дідусю, казки розповідаєте!

– Казки? О, ні! Я не тільки чув про того дракона, але й бачив його! Це було восени, в такий день, як сьогодні. Надворі було мокро, неприємно. Вітри переганяли важкі хмари. Кричали сови. Чувся якийсь неспокій у повітрі. Раптом усе затихло, а потім…

– Що, що було потім? – вирячили очі діти.

– А потім почало дути, страшно дути. Так, що здавалося, ось-ось вирве цілий світ. Виглянув я у вікно, а наша яблуня схилилася аж до землі. Ми, діти, поховалися під столом, дід Аким запалив свічку-громничку, а мама з татом почали хреститися і молитися «Отче наш». Дуло цілу ніч. Коли наступного дня вранці люди вийшли на двір, перед їхніми очима постав страшний вид. Цілий ліс на Кичері лежав на землі, не залишилося стояти жодної ялиці. А над схилом гори, де пастухи водили на Русалії пасти корови, стояв страшний звір.

– Дракон?! 

– Так, Павлику, дракон! Великий, як церковна дзвіниця. Мав сім голів, а на кожній велике око. З ніздрів димився пар, а з пащі – полум’я. Стояв той дракон на чотирьох міцних лапах і довгим хвостом, який покривала, як і все його тіло, блискуча луска. На мешканців села наганяв великий страх. Ніхто не наважувався підійти до дракона, навіть вийти з хати. Боялися наші люди, щоб страшний звір не зійшов у село, не попалив хати, не пожер худоби. Вагалися селяни, як далі жити.

– Аж тут раптом, трактом із Санча, прийшов до нашого села якийсь мандрівник. Озирається довкола, а тут жодної живої душі не видно. Нарешті стукає до нашого вікна. Тато відкрили ледь-ледь двері і кажуть:

– Заходьте, але швидше!

– Що тут сталося? – запитує незнайомець.

Тато взяли його за руку, підвели до вікна і, вказуючи на Кичеру, кажуть:

– Маємо в нас велику біду. Цілу ніч страшно дуло, вітер повалив усі ялиці на Кичері, а коли вранці люди встали, побачили на березі це створіння.

Мандрівник відійшов від вікна, подумав хвилинку і каже до тата:

– Я вам того дракона вижену з ваших гір, але маєте зробити так, як я скажу. Зранку, до того як зійде сонце, все ваше село, від малих дітей до старців, має прийти до Лабівської церкви, ваш священник нехай відправить Службу Божу. Коли закінчить, нехай чоловіки візьмуть хрест і хоругви, і всі зберуться перед церквою. А далі побачите.

Мандрівник посмакував ще хлібом з маслом, що йому приготувала наша мама, запив молоком і вийшов з хати. Тато відразу послали мене до сусідів. Хоч я дуже боявся, але обійшов усі хати в нашому Лабівці. Наступного дня, коли було ще темно, ми пішли до церкви. Прийшли всі. Ще ніколи лабівська церква не була такою малою. Священник відправив Службу. Після Служби господарі взяли хрест і хоругви і вийшли на двір. Там чекав на них уже наш незнайомець.

– Ставайте до процесії; попереду священник, за ним господарі з хрестом і хоругвами, а далі решта села.

З молитвою і співом вся процесія рушила в бік Кичери, де сидів дракон. Коли люди дійшли під гору, звір покірно підійшов до процесії. Незнайомець обв’язав на його семи шиях ланцюги, а інші кінці взяв у руки. Процесія повернула до села. Попереду йшов священник, далі чоловіки з хрестом і хоругвами, жінки з дітьми та інші люди. Наприкінці йшов наш таємничий незнайомець, ведучи на семи ланцюгах дракона.

– Тримавшись за мамин кабат, я думав, що ж станеться з тим драконом, коли процесія зайде в село. Йдемо до села, а тут сивими кіньми і бричкою заїжджає граф Стадницький з Навойової. Озирається на нас і на звіра та й каже:

– Скільки хочете за того дракона? Я його у вас куплю!

Люди трохи поговорили і вирішили, що пан допоможе їм побудувати нову муровану церкву в Лабові. Граф погодився на таку пропозицію і наказав прив’язати дракона до брички. Всі дуже зраділи, коли той звір залишив їхнє село. Але ніхто й не помітив, як зник також і той таємничий незнайомець, якого більше ніхто ніколи в селі не бачив. Хто він був і звідки взявся саме в той час у нашому селі ніхто не знав. 

– А що трапилось із драконом? – запитався Павлик?  

Дідусь на хвилинку замовк. Ще раз видихнув дим із файки. 

– Зачекай хвилину. 

Піднявся та пішов до комори. Відкрив велику скриню, вийняв з неї звиток домотканого лляного полотна та розкрив його. Замиловані діти побачили пару красивих чобіт з грубої блискучої шкіри з лускою. 

– Коли був вже дорослим хлопцем, ходив графського лісу возити дерево. Часами приїжджав і сам пан граф Стадницький. Бачив, що я добрий робітник. Одного разу закликав мене до себе і дав пару чобіт, таких самих, в які був сам взутий. Тримаю їх до сьогодні і колись подарую тобі, Павлику. 

Чорні очі хлопчика розчервонілись як вуглинки. Маленька ручка поглядила халяви чобіт. 

– Так це ж справжня драконяча шкіра. 

Дідо поглянув у вікно. Перестало дути, з-за хмар вийшов гарний, повний місяць, показались зорі. 

– Вже час спати, – сказала мама, – Чи ви вже помолились «Отче наш»? Ні? Тоді ходімо, подякуймо Господу за сьогоднішній день. 

– «Отче наш»…, – розпочали спільну молитву діти, – і бережи нас від усього злого. 

– Амінь! – закінчив Павлик. 

Положив голову на маленьку подушечку і за хвильку задрімав, а потім заснув міцним сном. Разом з ним дрімали гори та ліс на Кичері. 

О смо́ку што над Лабівцьом сідил (Лем.)

Вітор гу́лял г коми́ні, толк до́щом по шы́бох. На дво́рі сту́дін, бры́д пого́да, што а́ни пса не выже́неш. А в хы́жи те́пло, приє́мно. І́збу розсьвітлял блідий поло́мін з камфіно́вой ля́мпы, в пе́цу три́скал о́ген зо свіжо докладе́них дров. За́пах жыви́ци ню́с ся аж до ізбы, припоминаю́чы горя́че літо. Де́си за пе́цом тихіцко сво́ю мельо́дию зачы́нал гра́ти польо́вий скве́рок, якій схоро́нил ся ту́ на зи́му. Ґру́па ста́ршых жен сіди́ла при сто́лі і пря́ла лен. Четве́ро ма́лых діти бави́ло ся під сто́лом. 

– Діду, но́ле оповіджте дая́ку гісто́рию, да́што про мину́ле нашо́го се́ла, – о́звал ся ма́лий хло́пчык до віково́го ста́рця, што сідил на ла́вці коло глиняно́го хлібово́го пе́ца. 

Ста́рец погла́дил ру́ком сво́ю до́лгу си́ву боро́ду, підкрутил баю́сы і ся́гнул під пазу́ху по фа́йку. По́тим вы́нял ду́ган з табакє́ркы, на́клал го до цибу́ха, закре́сал гу́бку і пы́кнул. Си́вий дым спо́вил го твар. 

– Гісто́рию повідаш?! 

Дідо іщы раз пы́кнул ды́мом з фа́йкы і за́чал сво́є оповіда́ня: 

– Да́вно, да́вно то́му, ко́ли был єм іщы ма́лим хло́пцьом, та́ким як ты́ те́пер Павліку, в на́шы го́ры спрова́дил ся смок… .

– Смок? Е, діду, ба́йкы оповіда́те! 

– Ба́йкы? О, ніт! Я не лем чул за то́го смо́ка, але єм го ви́діл! Бы́ло то гвосе́ни, в такій ден як гне́ска. На дво́ри при́кро, мо́кро. Вітры преганя́ли тя́жкы хма́ры. Гука́ли со́вы. Чу́ло ся якы́йсий непо́кій в повітри. На́раз вшы́тко ути́хло, а пото́му… 

– Што́, што бы́ло пото́му? – вытрищы́ли о́чы діти́ска. 

– А пото́му зача́ло ду́ти, стра́шні ду́ти. Та́к, што вигляда́ло, же пірве цілий сьвіт. Вы́зрил єм без вы́гляд, а на́ша я́блон похили́ла ся аж до зе́мли. Мы, діти похова́ли зме ся́ під сто́лом, дідо А́ким запали́ли гримни́цю, а мама з ня́ньом зача́ли ся жегна́ти і гвари́ти «Отче́ наш». Ду́ло без цілу ніч. Кед наступно́го дня ра́но лю́де вы́шли на́ двір іх о́чам вка́зал ся потво́рний ви́док. Цілый ліс на Кыче́ри ле́жал на зе́мли, што не зоста́ла ся стоя́ти а́ни є́дна яли́ця. А над бере́гом, де пасту́хы ходи́ли на Руса́ля па́сти коро́вы, стоя́ло стра́шне зьвіряти́ско. 

– Смок?!

– Так, Павліку, смок! Ве́лькій як прицерко́вна дзвіни́ця. Мал сім го́лов, а на ка́жді є́дно ве́льке о́ко. З но́зґры буха́ла му па́ра, а з пы́ска – о́ген. Спе́рал ся тот смочы́ско на шты́рьох міцних ла́бох і до́лгым оґо́ни, ко́трий покрыва́ла, так як ціле йо́го тіло, сьвітя́ча лу́па. На мешка́нців се́ла пал ве́лькій страх. Ни́хто не сьміл підійти до смо́ка, аж і вы́йти з хы́жы. Боя́ли ся на́шы лю́де, же́бы стра́шний зьвір не зы́шол до се́ла, не попа́лил хы́ж, не по́іл худо́бы. Гры́злися селя́не, як бу́дут да́ле жы́ти. 

Аж ту́ враз, тра́ктом зо Са́нча, при́шол до нашо́го се́ла якы́йсий вандрівник. Роззе́рат ся дооко́ла, а ту́ жы́вой ду́шы не ви́дно. В кінци ду́ркат до нашо́го вікна. Ня́ньо отвори́ли лем кус две́ри і повіда́ют: 

– Захо́дте, лем ско́ро! 

– Што́ ся ту ста́ло? – зьвіду́є незнако́мий.

Ня́ньо взя́ли го за ру́ку, підпровади́ли до выгля́ду і вказую́чы на Кыче́ру повіда́ют: 

– Ма́ме в нас ве́льку біду. Без цілу ніч стра́шні ду́ло, вітер спреве́ртал вшы́ткы яли́ці на Кыче́ри, а ко́ли ра́но лю́де повстава́ли, вздріли на бере́зі то́то сотвори́ня. 

Подоро́жник одсу́нул ся од выгля́ду, хви́лю поду́мал і повідат до ня́ня: 

– Я вам то́го смо́ка выпрова́джу з ва́шых гір, лем ма́те зроби́ти так, як вам по́вім. За́ран, нич зы́йде со́нце, ціле ва́ше се́ло, што до єдно́го, од ма́лых діти до ста́рци, має при́ти до лабівской це́ркви, ваш єґо́мосьць най одпра́влят Слу́жбу Бо́жу. Ко́ли скінчат, най хло́пи во́змут крест і кору́гви і вшы́тки збе́рут ся під це́рквом. А да́ле буде́те виділи. 

Подоро́жник сприбу́вал іщы хліба з ма́слом, што му́ зрыхтува́ли на́шы ма́ма, по́пил моло́ком і вы́шол з хы́жы. Ня́ньо за́раз післа́ли ня́ до сусідів. Хоц ба́рз єм ся бо́ял, але обы́шол єм вшы́ткы хы́жы в на́шым Лабівци. Слідуючо́го дня, як бы́ло іщы те́мно, пішли зме до це́рквы. При́шли вшы́ткы. І́щы ни́ґда лабівска це́рков не выгляда́ла мі так та́ком ма́лом. О́тец духо́вний одправи́ли Слу́жбу. По Слу́жбі ґаздо́ве взя́ли крест і кору́гви і вы́шли на́ двір. Там ждал на́ них юж на́ш незнако́мий. 

– Ста́нте до проце́сиі; на пере́ду сьваще́нник, за́ ним ґаздо́ве з кре́стом і коругва́ми, а да́ле ре́шта се́ла. 

З моли́твом і сьпівом ціла процеси́я пішла в бік Кыче́ри, де сідил смок. Кой лю́де дішли під го́ру, смок покірні підішол до проце́сиі. Незнако́мий повя́зал на йо́го се́мох ка́рках ретя́зи, а дру́гы кінці хо́пил в ру́кы. Проце́сия заверну́ла до се́ла. На пере́ді шол єґо́мосьць, дале хло́пы з кре́стом і коругва́ми, ба́бы з дітми й і́нчы лю́де. На кінци і́шол наш таємни́чий незнаќомий веду́чы на се́мох ретя́зьох смо́ка. 

Тримаю́чы ся мамино́го каба́ту мы́сьліл со́й, што ся ста́не з тим смо́ком, кед проце́сия за́йде до се́ла. Сходи́ме до се́ла, а ту сиви́ма кінми і пово́зом заїжджат гра́бя Стадни́цкій з Навойо́вой. Призе́рат ся на́м і смоко́ви, і повідат: 

– Ківко хце́те  за то́го смо́ка? Я го о́д вас во́зму!

Лю́де кус побесідува́ли і уради́ли, же пан помо́же ім побудува́ти но́ву мурува́ну це́рков в Лабо́ві. Гра́бя при́стал на та́ку пропози́цию і гва́рил прив’яза́ти сой смо́ка до бры́чкы. Вшы́ткы барз пораділи, кед смо́к опу́стил іх се́ло. Але а́ни ся не спостере́гли, кед зни́кнул тіж таємни́чий незнако́мий, котро́го ни́хто ве́це ни́ґда в се́лі не ви́діл. Ким бы́л і о́дкаль ся взя́л аку́рат в ты́м ча́сі в на́шым селі, ни́хто не́ знал.

– А што́ ся ста́ло зо смо́ком? – звіда́лся Павлік. 

Дідо на хви́лю змо́лк. І́щы раз пы́кнул ды́мом з фа́йкы.

– Поче́кай хвилю. 

Ста́л а пішол до комо́ры, отво́рил ве́льку скри́ню, вы́нял з ней зви́ток пачисно́го льняно́го поло́тна, о́двил. Зачудува́ним дітьом вказа́ла ся па́ра кра́сных скірни з холява́ми з грубой сьвітячой ско́ры а лу́пы. 

– Кой єм юж парібчыл, хо́дил єм до грабско́го ліса вози́ти дере́во. Ча́сом приіжджал і сам пан гра́бя Стадни́цкій. Ви́діл, же-м робітний. Єдно́го ра́зу прикли́кал ня до се́бе. Ся́гнул за ко́зла і вы́тяг па́ру скірни, та́ких са́мых, як мал на своіх но́гох. Три́мам іх до гне́ска і дако́ли пода́рую ти Павліку.

Чо́рны о́чы хлопчы́ка розжари́ли ся я́ко у́глі. Дрібна ру́чка поглади́ла холя́вы.

– Таж то правди́ва смо́ча ско́ра!!! 

Дідо посмо́трил г вы́гляд. Преста́ло ду́ти, з-за хма́р вы́шол кра́сний, по́лний місяц, вказа́ли ся зьвізды.

– По́ра спа́ти, – повіли ма́ма – Ци выгвари́ли сте́ юж «Отче́ наш»? Ніт?! Та хо́дте, подяку́йме Господо́ви за́ тот де́н. 

– О́тче наш…, – зача́ли сьпільний па́цір діти, – … і сте́реж на́с од шытко́го зло́го. 

– А́мін! – закінчыл Павлік. 

Прило́жыл голо́ву до мнягко́го заголовчи́ка і за хви́лю дри́мал, а пак за́снул тве́рдым сном. В’є́дно з ним дріма́ли го́ры і ліс на Кыче́ри.