Лемки донедавна не називали себе лемками, і свій край теж не називали Лемківщиною. Бо ж спробуйте уявити, ніби українці офіційно іменують себе хохлами, а свою країну – Хохляндією – чи не абсурд?! Чуючи слово «лемко», сприймали його як образливе прізвисько: так їх висміювали сусіди, глузували із-за часто вживаної у мові частки «лем» в значенні «тільки», «лише». Більшість лемків ще і після виселення, у 50-их роках і пізніше, на слово «лемко» реагували десь так: «Ми вам не лемки! Ми нормальні люди!».
Самі ж лемки зазвичай називали себе русинами або руснаками, а в офіційних документах Австро-Угорщини то були рутени. Та проблема в тому, що русинами колись називали себе не тільки лемки, і тому тут все дуже заплутано. І саме тому, щоб було ясніше, застосовуємо слово «лемки». Воно вживалося лише в побутовому мовленні, і значно пізніше з’явилося у наукових працях: у 1820 р. його використав словацький етнограф Ян Чаплович, у 1831 р. – український письменник і філолог о. Йосип Левицький.
Земля лемків
У давнину Лемківська земля, очевидно, не мала імені. У 1837 році Денис Зубрицький вигадав для північної Лемківщини назву – Русь Завислоцька, а згодом – Підбескидська Русь, а її мешканців назвав – підбескидські русини. Та ці терміни не прийнялися. Щойно у 1884 у словнику Євгена Желехівського з’явилося слово «Лемківщина». Ширше вживати у літературі, в пресі назву «Лемківщина», а також «Лемковина» почали вже у ХХ столітті. Термін «Лемківщина» частіше вживають стосовно північної, галицької частини, яка є у складі Польщі. Південну ж частину також називають і Пряшівщиною — від назви міста Пряшів у Словаччині, однак цей історичний регіон заселений і словаками, живуть тут і різні національні меншини, тобто Пряшівщина не є суто лемківською чи то русинською. На південних схилах Карпат і дотепер терміни «лемки», «Лемківщина» повсюдно не прижилися, хоч після 2 світової війни вживалися в пресі, в літературі, в наукових працях.
Фактично, Лемківщини колись не існувало як окремого історичного регіону, адміністративного утворення – наприклад, давнього князівства. Тому Лемківщина не має свого історичного герба, прапора чи міста, яке би всі лемки вважали історичним центром, столицею Лемківської землі. Чому так? Мабуть, причиною є дуже специфічне положення: якщо йдеться про ландшафт, то це передгір’я і гори, а якщо про оточення, то лише на сході це близькі лемкам мовою і східним обрядом бойки і долиняни, натомість на півночі – поляки, на півдні – словаки, які є здебільшого римо-католиками. Отже, лемки – найзахідніші серед східних слов’ян, вони наче увійшли клином поміж західних слов’ян – поляків та словаків.
Площа
Мабуть, ви вже читали в українських джерелах визначення приблизно такого змісту: «Лемківщина розташована в Карпатах (по обох схилах Бескидів) між річками Сяном і Дунайцем (у межах сучасної Польщі) та на північний захід від річки Уж (у Закарпатті) до річки Попрад у Словаччині. Загальна площа етнічної території Лемківщини – близько 8 800 км²: в складі Польщі – бл. 4 310 км²; бл. 1 000 км² у складі Закарпатської області України; і бл. 3 500 км² у складі Словаччини. Загалом Лемковина завдовжки – 140 км і завширшки – від 25 до 50 км».
Загалом, ці цифри мало про що говорять, адже інакше виглядає така ж кількість квадратних кілометрів на рівнині, а зовсім по-іншому – в горах. Лемківщина – це дуга головного Карпатського хребта, поєднана по-різному з пасмами гір і річковими долинами з вервечками сіл на них. Це найнижча частина Карпат, вищі гори виросли лише на західному і східному краях Лемковини.
Територія
Хоча галицька частина Лемківщини піддалася брутальному виселенню, а з виселених лемків повернулися приблизно 5%, тобто вже не йдеться про компактність етнічного масиву, – і досі точаться наукові дискусії щодо етнічних меж. Ці кордони переважно чітко окреслені там, де сусідами лемків були західні слов’яни – поляки та словаки, і більш розмиті, нечіткі на сході та північному сході. «Найщедріші» науковці віддають лемкам землі аж по Сян, а на Закарпатті – ще й на схід від річки Уж. Інші ж дослідники посувають кордон Лемківщини значно далі на захід від державного кордону України.
Дискусійною є і північно-східна межа. Зокрема, одні дослідники т. з. Короснянський острів – декілька сіл на північ від Коросна, які колись були відірвані від лемківського «материка», – вважають лемківськими, а інші – ні.
Зрештою, етнічна територія Лемківщини змінювалася в часі та просторі. Наприклад, деякі науковці стверджують, що частина Західної Лемківщини колись не була лемківською, а стала нею внаслідок лемківської експансії, поступового просування лемків на захід. Натомість багато лемківських територій внаслідок асиміляції та інших чинників поступово ставали етнічно польськими чи словацькими.
Родовід
Територія Лемківщини розкинулася відносно недалеко від найбільш ймовірної прабатьківщини слов’ян – суміжних регіонів сходу Польщі, південного заходу Білорусі та північного заходу України. Можна сказати, що Лемківщина знаходиться в центрі слов’янського світу. Однак історія Лемківщини все ще докладно не вивчена; щойно тепер глибше вивчається і походження лемків. Дослідження генетичної історії лемків ствердили, що вони є автохтонами та належать до найдавніших європейців.
Дехто скаже: «Та що тут гадати, лемки ж походять від племені білих хорватів!». І справді, білі хорвати жили на Лемківській землі, і сучасні дослідження ДНК виявили в лемків і у південних слов’ян дещо спільне, і на диво багато спільного є саме з хорватами, але генетично лемки таки трохи ближчі до українців.
Історія
У 907 році карпатських хорватів згадано в літописі як руське плем’я, що брало участь у поході Олега на Константинополь, а у 993 році, як згадує літописець, князь Київський Володимир Великий пішов війною проти хорватів, щоб їх прилучити до своєї держави. І надалі східна частина території галицької Лемківщини входила до складу Київської Русі та згодом Галицько-Волинської держави. Південна Лемківщина разом із Закарпаттям входила з середини Х ст. по першу чверть ХІ ст. до сфери впливів Київської Русі.
Кордон Русі в Пряшівщині ймовірно проходив неподалік річки Ондави, потім через Дуклянський перевал, і вже у галицькій Лемковині – шляхом, який веде до Дуклі по річечці Яселці, а далі цей кордон відхилявся дещо на північний схід, пролягаючи між Коросном і Диновом.
Згодом землі Південної Лемківщини були захоплені Угорщиною, а з 1340-х рр. Північна Лемківщина була включена Казимиром III до складу Польщі, де перебувала до 1772 р. Східна частина галицької Лемківщини творила Сяніцьку землю у складі Руського воєводства, західна належала до Краківського воєводства. Після поділу Польщі у 1772 р. Австрія зайняла, зокрема, й частину Краківського та Руське воєводство (без Холмської землі), тобто й Північну Лемковину. Відтоді південна і північна частини Лемковини аж до 1918 року знаходились в одній державі, лише після 1867 року, коли в результаті поділу утворено Австро-Угорщину, Південна Лемківщина вже адміністративно належала до угорської частини двоєдиної монархії. Після завершення 1 світової війни і утворення нових держав північна частина Лемковини стала частиною Польщі, а південна – Чехословаччини, тепер є частиною Словаччини.
Розселення і розсіяння
Багато науковців стверджують, що більшість лемків жила колись не в гірській місцевості, а в передгір’ї, але в гори їх поступово витіснили сусіди, відібравши собі більш родючі землі на рівнинній місцевості. А ще до щільнішого заселення гористої місцевості спричинилися й татарські набіги – Карпати для багатьох стали сховком, притулком. В гори часто приходили і втікачі від жорстоких панів. Міграція лемків відбувалося переважно з півдня на північ, зі сходу на захід. Вчені схиляються до думки, що найбільш інтенсивно лемки заселяли гори у 14-16 століттях. А потім вже були закріпачені і прив’язані до землі панщиною…
Лемки завжди займалися і тваринництвом, і землеробством. Для тваринництва в горах були значно кращі умови, отож, колись тваринництво переважало. Але чим далі, тим більше лемки були змушені займатися рільництвом, розорювати все вище каменисті схили гір. Населення постійно зростало, а кількість землі, придатної для землеробства, залишалась однаковою. «Голод землі» вимагав шукати якогось розв’язання. Тому лемки ходили на жнива в Угорщину, перевозили товари як візники («фірманка»), торгували худобою (купували її навесні в Східній Галичині, пасли влітку в Бескидах і восени продавали), займалися різним ремеслом, мандрівними промислами.
Власне «голод землі» спричинив хвилі міграції та еміграції. Від середини 18 ст. до 30-их років 19 ст. тривало організоване владою Австрії переселення бажаючих (зокрема, і лемків) на території сучасних Сербії та Хорватії, у історичні регіони Банат і Бачка.
Від останнього десятиліття ХІХ ст. і до І-ї світової війни лемки масово виїжджали на заробітки у США. Потім, у міжвоєнне двадцятиліття, коли це вже було неможливо, заробітчани з Лемківщини виїжджали у Бельгію, Францію, Канаду, країни Латинської Америки. Більшість трудових мігрантів поверталася згодом додому, але деякі залишалися – і вони творили лемківську діаспору. Згодом до неї долучалися і наступні покоління лемків. Після 2 світової війни лемки потрапили і в інші країни, навіть і в Австралію.
Виселення лемків у Радянську Україну в 1944-46 роках та депортація на північ та захід Польщі мало на меті розпорошення лемків по досить великій території та їх асиміляцію.
Отож, різні фактори спричинилися до того, що в 21 столітті лемки численно живуть на різних континентах. Результатом такого великого розсіяння є, на жаль, все ширша і глибша асиміляція, часто нащадки лемків втрачають все лемківське.
Ідентичність
Лемки жили поряд з поляками, словаками, німцями, угорцями, а також євреями і ромами. Довго лемки визначали свою ідентичність передусім через конфесійну приналежність (належність до церкви східного обряду), а не національну. Навіть під загрозою депортації тільки деякі удавалися до римо-католицьких священників, щоб вони виписали рятівну фальшиву метрику про хрещення у костелі. На Лемківщині змішані шлюби були великою рідкістю, вони не заохочувалися, бо трактувалися передусім як одруження з особою «чужої віри», а потім вже – з особою іншої національності.
У 863 р. слов’янські просвітники та проповідники християнства, творці кириличної абетки, перші перекладачі богослужбових книг слов’янською мовою брати Кирило і Мефодій почали свою діяльність у Моравії. Її відразу ж підхопили їх сподвижники і учні. Кордони Моравії поширились і на Лемківщину, отож, незабаром християнство проповідувалось і тут, задовго до Володимирового хрещення.
Лемки були охрещені до поділу Церкви, згодом називали себе православними. У Мукачівській православній єпархії було укладено унію в 1646 році. Перемиська єпархія щойно в 1691- 93 рр. прийняла унію з Римом. Надалі Лемковина була назагал греко-католицькою аж до т. з. Тилявської схизми в середині 20-их років ХХ ст. – переходу одночасно десятків сільських громад північної Лемківщини на православ’я. Причини цього мали не релігійний, а більше ідеологічний, політичний характер: москвофільська агітація нав’язувала погляд, що справжні патріоти Лемківщини можуть бути лише православними.
Лемки назагал були дуже прив’язані до церкви, цікавилися церковними справами. Церква на протязі століть була єдиною структурою, єдиною організацією, яка гуртувала і лучила лемків; займалася просвітництвом і освітою; закликала любити свою землю, плекати культуру, мову; наскільки це було можливо, захищала своїх вірян від різних утисків. Фактично до початку ХХ століття письменними, грамотними людьми, лемківською інтелігенцією залишалися (за невеликим винятком) тільки священники.
Саме священники займалися громадською, а почасти й політичною діяльністю. Багато з них були учасниками спочатку прогресивного так званого старорусинського руху, який розглядав лемків лише як частину східних слов’ян. Згодом він після деякої трансформації почасти перетворився у русофільський, де вже виразно проступали образи «русского міра», а поруч, йому на противагу, розвинувся народовський рух, який базувався на українській національній ідеї. Прихильники обох напрямів проводили на території Лемковини не лише культурну, просвітницьку діяльність, але і широку агітацію, чим, зрештою спровокували певне замішання серед малограмотного селянства, яке знало лиш те, що належить до руської церкви, сповідує руську віру та належить до русинів. А діячі Общества імені Качковського чи «Просвіти», відповідно, пропонували лемкам прийняти не руську, як дотепер, а «русскую» або ж українську ідентичність (третьої опції – лемківської ідентичності – спочатку не існувало).
Діяльність цих русофільських та народовських організацій мала вплив на події, які відбулися відразу після розпаду Австро-Угорщини. На сході північної Лемковини утворено тоді Команчанську Республіку з центром у сусідньому біля Команчі селі Вислок, яка мала би в майбутньому долучитись до ЗУНР, але, не отримавши підтримки, через три місяці була ліквідована з допомогою польського війська. Натомість на заході утворено Фльоринську республіку, яка була ліквідована польською владою дещо пізніше. Фльоринську республіку початково деякі москвофільські діячі хотіли якось долучити до Росії, згодом йшлося до долучення до русинів на Пряшівщині, а отже, до Чехословаччини. А там, за карпатським хребтом, теж відбувалися подібні процеси. У грудні 1918 р. проведено офіційну злуку Пряшівської Руської Народної Ради та москвофілів із галицької частини Лемківщини в одну організацію – «Карпаторуську Народну Раду», яка бачила своє майбутнє у Чехословаччині, натомість Центральна Руська народна рада мала намір долучитися до ЗУНР, стати частиною України – але це не вдалося. Закарпаття – Підкарпатська Русь – отримало хоч якусь, але автономію, але русини, які жили на Пряшівщині, так і не отримали того, за що боролися.
Перспектива
Для Пряшівщини питання майбутнього лемків, попри асиміляцію, відтік русинського населення у міста та інші труднощі, не стоїть так гостро, як у Польщі: більшість з них нікуди не виїжджало з рідної землі, не втратили дорогою традиції, мову, культуру.
Натомість «польські» центри лемківської культури з’явилися далеко від рідної землі, на території вигнання, бо повернулося «додому» небагато лемків. В Україні питання про повернення офіційно взагалі не піднімалося. Тут лемки націлені на збереження лемківської культури там, де зараз живуть нащадки виселених.
Виглядає так, що північна Лемківщина є більше віртуальною, вона не буде вже регіоном, компактно заселеним лемками, як колись. Тому тривають дискусії, в яких формах Лемковина має існувати надалі, в яких формах у сучасному світі має існувати її жива мова, культура, щоб не лише не зникнути, а щоби тривати, щоби розвиватися. Бо перед Лемковиною постало тепер найважливіше питання: бути чи не бути?