Дитинство

Мабуть, найбільш відомий поет, ім’я якого пов’язане з Лемківщиною – Богдан Ігор Антонич. Богданко народився 5 жовтня 1909 р. в селі Новиця Горлицького повіту.  

Богдан був єдиним сином отця Василя Антонича та Ольги Антонич (дівоче прізвище Волошинович) – людей освічених, з широкими поглядами. Батько поета був сином сільського господаря, а мати походила з давнього священичого роду, її батько також певний час викладав хімію у Львівському університеті. Як тоді це часто траплялося, молодого священника майже щороку переводили з однієї парафії на іншу, отож, його малий синочок Богданко навіть не запам’ятав Новицю. Дитинство Богданка минало переважно у Липівці – у дідуся, маминого батька, о. Миколая Волошиновича. У Липовець (ґміна Яслиська, Короснянський повіт) у 1913 р., згодом, після смерті діда, було скеровано на служіння Богданового тата, о. Василя. 

Мов свічка, куриться черемха
в побожній вечора руці.
Вертаються з вечірні лемки,
до хат задумано йдучи.
Моя країно верховинна, –
ні, не забуть твоїх черемх,
коли над ними місяць лине
вівсяним калачем!

Також Богданко не раз бував і у с. Чертеж коло Сянока, де жили татові батьки – Антоній і Євдокія Коти (батько поета змінив прізвище Кот на Антонич – тоді часто священники змінювали прізвища на більш «пристойні»), хлопець любив гратися у їхньому прекрасному саду. Його спогади з життя на Лемківщині згодом переплавились у поезію.

Я маю дім, при домі сад,
ліричні яблуні у ньому.
Мов свіже молоко – роса,
розваги мед мені палкому.
Мов капелюх, квітчастий дах,
і дім мальований, мов скриня.
Злодії ходять по садах
крізь перелази та вориння.
Обгородити треба конче,
покласти мур з каміння й сну.
Росте в мойому саді сонце –
похмільна квітка тютюну.
Виходжу в сад і юне серце
незаспокоєне й невтишне
окрилюю зеленим скерцом
розспіваної тужно вишні.
Виходжу в сад, як сонце гасне
і вечір, мов струна, тремтить.
Життя звабливе і прекрасне
в одній хвилині пережить!
Виходжу в сад, слова зриваю,
дерев натхненних щедру дань.
Ой, хлопче, хлопче, ти в одчаю|
красі нестямній в очі глянь!
Спалився вечір елегійний,
зів’яв, мов пісня, спопелів.
Збирай у дзбан слова спокійні,
свій молитовно юний спів!
Як ватра сонце догоріло,
пожаром очі обпекло.
В горючому вінку несміло
схиляю радісне чоло.

Навчання

Клени
Схилились два самітні клени,
читаючи весни буквар,
і знов молюсь землі зеленій
зелений сам, немов трава.
Оброслий мохом лис учений
поетику для кленів склав.
Співає день, співають клени,
лопоче сонячна стріла.

У дитинстві великий вплив на формування майбутнього поета мала його нянька, з уст якої Богданко чув багато народних казок, приказок та пісень, а окрім лемківського фольклору – і авторську поезію, зокрема і поезію Шевченка. Антоничі не послали сина у сільську школу, а запросили вчительку до себе, отож, початкову освіту Богдан здобув приватно, а потім, у 1920 р., вступив у гімназію імені Королеви Софії в м. Сянок (Sanok). Тут Антонич проявив свої здібності, розвинув свої таланти, а у навчанні був завжди одним з найкращих. 

У 1928 році Богдан завершує навчання в гімназії та вступає у Львівський університет – він обрав тут славістику, а його основна спеціальність – польська філологія. Університет дав йому широку гуманітарну та філологічну освіту. Якщо доля би склалася інакше, Антонич міг би стати не лише поетом, але і науковцем, літературознавем, мистецтвознавцем та перекладачем – але він лише почав іти цим шляхом. Під час навчання в університеті Антонич активно займається і самоосвітою, відвідує гурток студентів-україністів. Як одного з найбільш здібних студентів, його мали вислати на державний кошт до Болгарії, щоб далі студіювати славістику, та, як часто буває, послали когось менш здібного; обіцяли, що буде в університеті асистентом – але і з цим не вдалося, і, завершивши студії, він не знайшов сталого місця роботи. Отож, Богдан Антонич і далі живе у Львові, займається письменницькою та літературно-критичною працею.

Доля

Апендицит, операція, несподіване запалення легенів, смерть… Все це відбулося дуже швидко і неждано. Доля відміряла Антоничу зовсім небагато років: 1909-1937. Проте він встиг реалізувати себе, наскільки це було можливим. 

Окрім публікацій в газетах та журналах за життя вийшли друком три збірки поета: «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», а дві – «Зелена Євангелія» та «Ротації» – саме готувалися до друку і були видані незабаром. Вже з першої, дещо учнівської збірки шанувальникам поетичного слова було зрозуміло, що в літературу прийшов новий потужний автор з оригінальним баченням світу, незвичним і модерним стилем, своїм власним голосом, неповторним звучанням. Крім поезії, Богдан згодом спробував себе у прозі та драматургії, але, на жаль, вже не мав можливості розвинути ширше свою творчість у цих напрямах. Він зумів багато зробити не лише в літературі: займався публіцистикою, робив переклади, писав рецензії, певний час редагував журнали «Дажбог» і «Карби». 

Антонич встиг не тільки влитися в культурне життя Львова, в літературно-мистецьке середовище, а і зарекомендувати та проявити себе, знайти добрих друзів та однодумців, і також закохатися – от тільки одружитися йому вже не судилося…

Гурток україністів у Львові. Антонич сидить крайній ліворуч

Творчість

Автобіоґрафія
В горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу,
тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені,
і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені.
Тепер – де б я не був і коли-небудь,
я все – п’яний дітвак із сонцем у кишені.
А як зійшов із гір до гамірливих міст,
у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив,
глядів спокійно на хвиль противних гурагани.
Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,
я – закоханий в житті поганин.

Богдан Антонич багато читав ще в гімназії, у студентські роки – значно більше, і не тільки те, що треба було прочитати «за програмою». Окрім класики, він широко ознайомився також із творчістю своїх сучасників – знаних європейських авторів, звертаючи увагу не лише на літературні напрями, філософські ідеї, але й на тодішні модні тренди, популярну тематику (авіація, спорт, урбанізація та ін.). Очевидно, це було свідомим рішенням – плисти у тому ж руслі, але своїм човном; творити таку ж модерну поезію, але українською мовою. 

Мертві авта
Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта,
червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини,
і лиш незнане сонячне ядро колишеться, як вічна правда,
що теж незнана й теж для нас невловна, наче синій дух бензини.
Буває, що мерців з металу люди, мов шакали, в сні тривожать
і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі, розкладають,
і мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложа
бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі зла в них чад вливають.
Як ми копаєм кості ящурів під скелями віків забутих,
колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві.
Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб, зелена рута
й нові міста із площами з блакиті, де качаються жар-леви.
Та тіні неспокійні, привиди невтишні з-під землі стають,
з-під площ, з-під трав.
Метрополю, долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт!

Коли Антонич обирає традиційні теми, то теж вирішує їх по-новаторськи (наприклад, досить оригінальною є його християнська поезія). По-новому переплавляється у його творчості і фольклор.

Яворова повістьМала балада
Мав дяк в селі найкращу доню,
дівчину явір покохав.
Почула плід у свому лоні
по ночі, п’яній від гріха.
Дізнавшись, дяк умер з неслави,
мов ніч похмурний був і гнівний.
Кущем, як мати, кучерявим
росте син явора й дяківни. 

Ще одна прикмета того часу – інтерес і вчених (археологів, істориків, фольклористів), і письменників до давньоминулих часів, вшанування сил природи, давніх поганських вірувань, древньої народної культури, зокрема і давньослов’янської. В Антонича ця тема дуже органічно поєдналася з темою природи та з темою лемківською. Улюблена сива давнина, праслов’янські часи, зрештою, епоха Київської Русі підказали Богданові нове ім’я чи то псевдонім – Ігор, ім’я, яке він згодом ставить поруч зі своїм.

Князь
Ще гори куряться від снігу,
сім стріл неначе сім пісень,
і юнака вітає день
окриленим найменням: Ігор.

Горять скрипки в весільній брамі,
на ній стобарвний прапор дня.
Іду в захопленні й нестямі,
весни розспіваної князь.

Антонич був людиною широких зацікавлень, та й різних талантів. Ще у гімназії Богданко неабияк захопився малюванням та музикою. Гімназистом він не лише грав на скрипці, але й компонував власні мелодії. Згодом ці захоплення не стали професією, але завжди супроводжували поета як хобі. Водночас образотворче та музичне мислення й світосприйняття дуже вплинули на його поезію. Серед друзів Антонича було багато художників, і він дуже комфортно почувався у їхньому гурті, а деякі намалювали портрети поета. 

Мова

Вже в дитинстві здібний хлопець укладав віршики, римував собі. В гімназії Богдан береться віршувати вже серйозніше. У той період він пише по лемківськи – так, як говорив, так, як думав. В гімназії ж всі предмети викладались по-польськи, окрім двох уроків української мови на тиждень. Саме на цих уроках Антонич знайомиться з українською літературною мовою, читає твори українських письменників, позичаючи книги у викладача. Однак, коли згодом юнак опинився у Львівському університеті (де викладання велося лише по-польськи) і намагався спілкуватися зі студентами-українцями літературною мовою, вони насміхалися з його чудернацької мови і вимови, дивних наголосів. Польською ж він і говорив, і писав бездоганно, – то ж спершу колеги-українці сприйняли Антонича за поляка. 

Цей прикрий досвід спричинився до того, що Богдан вирішив краще опанувати українську мову, причому не цю, яку чув на вулицях Львова чи бачив у львівській пресі, не оцю, якою кепкували з нього його колеги, а ту далеку, наддніпрянську. Отож, він не лише постійно читав твори письменників з Великої України, але й виписував слова, щоб їх запам’ятати, а переписуючи в блокнот вірші тогочасних поетів, всюди чітко проставляв наголоси – з наголосами мав найбільше клопоту. А щоб якнайкраще засвоїти літературну мову, почав писати нею вірші. 

Наука

Навчися в теслів ремесла,
навчись тесати слово.
Весна лірична відплила,
теслярське літо знову.
Горю молитвою сокири,
ношу із срібла строфи.
Летять слова в співучий вирій
під неба синім мохом.

Збережені рукописи, записники поета, чернетки його творів дають уявлення і про те, як він опановував літературну мову, і як ретельно працював над своїми поезіями, змінюючи, покращуючи первісний текст. Працював, вибираючи найкращий із синонімів, добираючи нові варіанти кожного рядка, буквально конструюючи вірш. Доводиться лише дивуватися, як така інженерія поєднувалася зі свобідним летом думки та духм’яним подувом натхнення. 

Сьогодні, мабуть, читаючи поезії Антонича, ніхто не замислюється над тим, що поет спочатку вивчив мову, якою мав намір творити. Але, зокрема, навіть цей факт спричинився до того, що його поезія виглядає цілком сучасною. 

Пісня про незнищенність матерії
Забрівши у хащі, закутаний у вітер,
накритий небом і обмотаний піснями,
лежу, мов мудрий лис, під папороті квітом,
і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

Рослинних рік підноситься зелена повінь,
годин, комет і листя безперервний лопіт.
Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,
і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

Прокотяться, як лава, тисячні століття,
де ми жили, ростимуть без наймення пальми
і вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,
задзвонять в моє серце джагани в копальні.

Вічність

Поезія Антонича своєрідна, непроста, та її цінували і за життя поета, цінують і сьогодні, вона була видана в різних країнах, причому і в оригіналі, і в перекладах. От лише в Радянському Союзі його творчість довгий час була під забороною – аж до 1967 року, коли нарешті з’явилася книга «Пісня про незнищенність матерії», що швидко розлетілася серед шанувальників поезії. Але і після цієї публікації ім’я поета в підрадянській Україні знали лише у невеликому колі, його творчість не популяризувалася, не поширювалася, адже був надто вже «нерадянським». 

Ситуація змінилася аж на зламі 80-90-их, коли відкривалось багато забутих імен, у той час в нас наново було відкрито і Антонича. Тоді була особливо популярною співана поезія, найчастіше виконувана під гітару, і Антонича співали теж. Багато українців вперше, мабуть, почули ім’я талановитого лемка, коли пісню «Народився Бог на санях» на слова Антонича уклав і проспівав, акомпануючи собі на кобзі, Василь Жданкін. Це й сьогодні найвідоміший та найчастіше виконуваний твір на текст Антонича, особливо часто він звучить у різдвяну пору. Після почину Жданкіна прекрасно грали-співали Антоничеву поезію М. Бурмака, Т. Чубай, В. Морозов, згодом сестри Тельнюк та інші, а також багато гуртів. Зокрема, нещодавно львівський гурт «Пиріг і Батіг», надихнувшись творчістю Антонича, випустив новий альбом «Зелений». 

А взагалі поезія Антонича дарувала натхнення багатьом композиторам, наприклад, Ігор Соневицький написав чотири романси на слова Богдана Ігора Антонича, а лемко з Одрехови Іван Майчик до 95-річчя з дня народження Антонича уклав збірку вокально-хорових творів та романсів його слова. До речі, його родичка, співачка Христина Соловій теж має у своєму репертуарі пісні на слова Антонича. 

Поезія Антонича проникла і на театральну сцену, зокрема не раз звертався до неї львівський Театр ім. Леся Курбаса, творячи дуже цікаві та оригінальні постановки. Ця поезія спонукала до творчості також багатьох художників (і не лише ілюстраторів), а також і скульпторів. У Львові, навпроти будинку на вулиці Городоцькій, де у 1928-1937 роках жив Богдан Антонич, встановлено скульптурну композицію «Привітання життя», її створив за мотивами віршів улюбленого поета відомий скульптор, лемко Володимир Одрехівський. 

Творчість Антонича давно є об’єктом аналізу літературознавців, він «допоміг» написати декілька дисертацій, одну з яких, між іншим, захистив відомий український письменник Юрій Андрухович. Після цього Андрухович написав роман «Дванадцять обручів», де досить контраверсійно зобразив Антонича, тому твір викликав бурхливі дискусії. А взагалі це не єдиний літературний твір, де з’являється Богдан Антонич, їх є більше, а особливо варта уваги повість доброї знайомої поета Оксани Керч «Альбатроси», яка вийшла у 1957 р. і де змальовано середовище львівських митців, літераторів, до якого входив і Антонич (у повісті він виступає під іменем Богдан Явір). 

…Хоч кажемо про Антонича, що він є лемком та вихідцем з Лемківщини, а однак це не зовсім так: насправді поет давно переступив межі Лемковини та й межі України, посівши гідне місце серед найкращих поетів світу. А його творчість, як бачимо, сьогодні сприймають не лише в «готовому» вигляді, а й залюбки переливають, переплавляють у інші мистецькі форми. Отже, митець, який прожив таке коротке життя, продовжує жити, продовжує йти з нами поряд.