Угода

Ще до ІІ-ї світової війни влада Польщі чинила щораз більші утиски на етнічні меншини та мріяла про однонаціональну – суто польську – державу. Спроба наблизитися до цієї мрії з’явилася саме в часі війни, коли союзники – США, Велика Британія і СРСР – вже обговорювали післявоєнний переділ світу та зони впливу, і СРСР претендував на контроль над країнами Східної Європи. Не зважаючи на те, що у Лондоні в еміграції перебував уряд Польщі, під радянським керівництвом 20 липня 1944 року створено уряд майбутньої соціалістичної польської держави – Польський комітет національного визволення. Цей – фактично нелегітимний – уряд  разом із – цілком несамостійним – урядом Української РСР 9 вересня 1944 року у Любліні підписали «Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території УРСР до Польщі». І вже у середині жовтня почалися виселення. 

Виселенню в УРСР підлягали тисячі мешканців українських етнічних територій, які жили на захід від сучасного державного кордону України – Підляшшя, Холмщина, Любачівщина, Надсяння, а також мешканці передгір’я і Карпатських гір, – аж до сучасного польсько-словацького (тоді – польсько-чехословацького) кордону на півдні – це Західна Бойківщина і Лемківщина. 

Хоч у тексті угоди йдеться про добровільну евакуацію та заборону примусу, насправді все було інакше. Евакуація є тимчасовою та передбачає можливість повернення, якщо минула небезпечна ситуація, а тут про повернення не йшлося. Ця радянсько-польська операція лише на початку мала ознаки добровільного переселення, а оскільки люди в своїй переважній більшості не годилися покидати рідну землю, то з кожним новим етапом все більше застосовувався примус – аж до насильного виселення із застосуванням війська. Виселення супроводжувала потужна агітація: радянські уповноважені безсоромно обманювали громадян Польщі, вихваляли заможне і свобідне життя в СРСР, можливість безкоштовно здобувати освіту, лікуватися, вибирати місце поселення, а також вільно господарювати на безкраїх українських чорноземах та загалом провадити звичне життя, але у значно кращих умовах. Також вони погрожували тим, хто не згодиться на переїзд в УРСР, репресіями, висланням у Сибір, терором зі сторони місцевого польського населення, та попереджали, що впертих буде зрештою вивезено насильно, ще й без дозволу взяти будь-яке майно. 

Останні дві жахливі обіцянки виявилися правдою. Загони Армії Крайової, інші польські угрупування, а також звичайні банди діяли цілком безкарно, вони не лише залякували і грабували, а також чинили страшні терористичні акти щодо цивільного населення, що, на їх думку, мало би прискорити виселення. Оскільки через спротив населення трансфер не вдалося завершити, як було заплановано, до 1 лютого 1945 року, термін було продовжено і на 1946 рік. Кожний наступний етап відбувався більш жорстко. 

Виселення і розселення

Виселення відбувалося в жахливих умовах: товарні потяги, антисанітарія, брак найнеобхіднішого, хвороби, смерті в дорозі, крадіжки майна, худоби, кілька тижнів чекання на потяг, кілька тижнів у дорозі, потім часто – довге чекання на станції, шукання бодай якогось житла, важка адаптація до нових умов. Як правило, прибулі не отримували повної компенсації за залишене житло і майно, а худобу і реманент у них часто забирали до колгоспу. Спочатку потяги з новими громадянами Країни Рад їхали лише у східні, центральні та південні області України, а згодом – у західні. Нестерпні умови, колгоспне рабство, голод спонукали вигнанців шукати можливість повернутися до Польщі, на рідну землю, але це вдалось небагатьом. Перетнувши Україну зі сходу на захід, нещасні побачили, що дорога додому закрита – і оселялися в Галичині. Інші ж, вже знаючи, що не вдасться перетнути кордон, все одно втікали в Галичину, долучаючись до родичів та односельців. Важливою причиною переїзду з першого місця поселення було те, що у Галичині певний час ще можна було вести індивідуальне господарство, бо ще не всюди було зорганізовано колгоспи. Таким чином, в трьох областях Галичини сконцентрувалося найбільше українців, виселених з Польщі. Загалом було переселено в УРСР 482 109 осіб. 

1947: «Вісла»

Але, попри все, майже третина населення зуміла уникнути насильного переселення.

Тоді комуністичний уряд Польщі організував у 1947 році найбільш жорстоке, тотальне виселення, під криптонімом «Акція «Wisla», що відбувалось вже в межах польської держави. Непокірних мешканців Підляшшя, Холмщини, Надсяння, Західної Бойківщини, Лемківщини депортовано на північ і захід Польщі, а саме – на ті території, які згідно рішень, прийнятих союзниками-переможцями, після війни відійшли від Німеччини до Польщі. Зазвичай виселення відбувалося таким чином, щоб в кожне село поселяли не більше двох-трьох родин – це мало прискорити асиміляцію. Влада робила все для того, щоб не допустити повернення вигнаних додому, особливо в перші десять років. 

«Акція «Вісла» подавалася як справедлива боротьба з УПА, хоч вона була спрямована суто на депортацію цивільного населення і прямо не стосувалася УПА. Окрім самої депортації, вигнанці зазнали багато й іншої кривди. Очевидно, найгіршим, що могло спіткати людину в соціалістичній вже Польщі, було потрапляння у концтабір «Явожно», який «успішно діяв» і після перемоги над нацистською Німеччиною. Отож, з багатьох ешелонів із депортованими групи «неблагонадійних» осіб (зокрема, також і православних та греко-католицьких священників) відразу скеровували у «Явожно» – і декому вже не судилося звідти вийти.

1947: Оптація

У 60-их рр. 19 ст. до Російської з Австрійської імперії переселилося багато чехів, вони були розселені у різних регіонах України, більшість – у сучасних Житомирській, Рівненській і Волинських областях, їх зазвичай називають волинськими чехами. Їх запросили, щоб на вищому рівні розвивати тут промисловість, ремесла, вести більш прогресивно сільське господарство. Під час 2 світової війни радянське керівництво вирішило сформувати з волинських чехів окремий Чехословацький армійський корпус. До нього було долучено і репресованих чехів та словаків, та багато мешканців Закарпаття (як колишніх громадян Чехословаччини), які у 1940-41 роках втікали в Радянський Союз з-під угорської окупації та одразу були заарештовані, потім відбували покарання в таборах. Радянське командування розраховували на те, що чехи та словаки, маючи особливу мотивацію, будуть відважно битися і на підступах до кордону, і безпосередньо вже звільняючи регіони своєї батьківщини від німців. Так і сталося, щоправда, бої були дуже кривавими, зокрема, на Дуклянському перевалі, і корпус Людвіка Свободи заплатив дуже високу ціну, щоб хоча би дійти до кордону вітчизни. 

Після перемоги над нацистською Німеччиною бійці Чехословацького корпусу, маючи великі заслуги, клопотались про дозвіл оселитися назавжди з родинами в Чехословаччині. Радянська влада дала дозвіл за умови, що звідти переселиться стільки ж осіб на Волинь. Влада соціалістичної Чехословаччини визначила, що найкраще буде позбавитись частини лемків-русинів, які жили на Пряшівщині – бідному і знищеному війною регіоні. Там радянські уповноважені розгорнули велику агітаційну кампанію, подібну до тої, яка провадилась у Польщі, в результаті якої у 1947 році більше 12 тисяч лемків опинилися на Волині. Можливість вибору іншої державності називали оптацією, а переселених з Пряшівщини лемків – оптантами. 

В той же час, до речі, в Польщі тривала «Акція «Вісла», і на Пряшівщину через кордон втікали лемки, щоб уникнути депортації. Людвік Свобода, на той час вже міністр оборони, наказав посилити чехословацько-польський кордон, щоб ніхто не міг врятуватися від депортації.

Реоптація

Після розселення та записування в колгоспи оптанти відразу зрозуміли, що їх ошукано і робили спроби повернутися, за що зазнали репресій. Однак згодом 95% оптантів таки вдалося за сприяння чехословацької, а згодом словацької влади повернутися на Пряшівщину: вікно можливостей відкрилося під час відлиги у 60-их роках, а потім, вже у Незалежній Україні – в другій половині 90-их. Тепер у Волинській та Рівненській областях залишилося цілком небагато родин переселенців з Пряшівщини.

Щодо ж українців, виселених в УРСР з Польщі, – питання їх повернення, а отже, відновлення справедливості ніколи не виникало ні в СРСР, ні у Незалежній Україні, ані в Польщі. В Україні, зокрема, його не піднімали ніколи ні депутати, ні навіть громадські організації. В контексті відновлення справедливості щодо осіб, виселених з Польщі, йшлося лише про деякі пільги та прийняття стосовно них статусу депортованих.

Русини-реоптанти, повернувшись на Пряшівщину, вже не мали права на їхнє колишнє рухоме чи нерухоме майно. Вони відчували часто негативне ставлення до себе навіть в родині, а також в тих, хто неприязно відносився до всього радянського, комуністичного та потрапили у становище чужих серед своїх, отож, часто навіть приховували факт перебування у Радянському Союзі.   

1950

Після завершення у Польщі «Акції Вісла» на самому заході Лемківщини все ще залишилися 34 родини, які зуміли дотепер уникнути і виселення в СРСР, і депортації на північ і захід Польщі. Це були мешканці сіл Біла Вода, Чорна Вода, Шляхтова та Явірки. Влада раптом згадала про ці села у високих горах понад Дунайцем і тих найзахідніших лемків таки виселили на початку 1950 року у Щецинське воєводство.

1951

«Akcja H-T 1951» – таким криптонімом у Польщі назвали так званий «обмін територіями» у 1951 році. Тоді було вирішено дещо змінити лінію західного кордону УРСР “в інтересах народного господарства” Польщі та СРСР. Польща поступилася територією ґмін Кристинопіль, Белз, Хоробрів та Угнів у Люблінському воєводстві та покладами кам’яного вугілля – і Кристинопіль став шахтарським радянським містом Червоноградом. Натомість Польща одержала частину тодішньої Дрогобицької області – Нижньо-Устріцький та частини Хирівського та Стрілківського районів із нафтовими свердловинами. Відповідно із частини Забужжя, яка відійшла до СРСР, виселяли громадян Польщі, а із Західної Бойківщини – радянських громадян, і вони не мали жодного вибору. Більше, ніж 32 тисячі бойків підлягали насильному виселенню з рідних гір, причому багато з них розселили в південних областях УРСР.  

Лемки: 80 років потому

Лемки задовго до вигнання з рідних гір вже покидали Лемківщину як трудові мігранти та емігранти, отже, можна сказати, що вони вже почати інтегрувалися в інші суспільства, та і потрохи асимілювалися – і водночас шукали шляхи, як гуртуватися, як не втратити себе на чужині. Але вони раптом постали перед новим викликом – тотальним вигнанням і розпорошенням, і то у час війни та зразу після неї. Такого досвіду, щоб відповісти на цей виклик, та щоб пережити цю травму, лемки дотепер не мали, а окрім цього, були розділені на той час ідеологічно та конфесійно, не мали своїх впливових інституцій, окрім церкви (а в атеїстичному суспільстві вона не мала жодного впливу). Отож, спочатку багатьом з вигнанців йшлося передусім про фізичне виживання (особливо в регіонах, де був голод), про елементарне влаштування свого життя на новому місці та в нових, здебільшого несприятливих умовах, де вони були чужими, підозрілими, небажаними. 

…Вимушені переселення етнічних груп та цілих народів широко застосовувались у Радянському Союзі у сталінські часи, депортації були звичним інструментом національної політики. В результаті цього багато малих народів та етногруп взагалі перестали існувати, інші ж зазнали жорстоких репресій. 

Але великі переміщення людей легко здійснювались і через державні кордони. Як вже було сказано, відповідну угоду було підписано між Любліном і Києвом, а також Мінськом, Вільнюсом –  та й не тільки між ними відбувалися трансфери. Чому? Начебто для розселення громадян згідно приналежності до певного народу – бо ж змінилися кордони. Але не тільки: після війни радянська держава потребувала робочої сили, але ще більше її уряд був зацікавлений у тому, щоб державні кордони збігалися з кордонами народів, щоб усякою ціною убезпечити себе від проживання одного й того ж народу і в Союзі, і за його кордоном, щоб міцно тримати в руках всіх радянських громадян. 

І всі ці переміщення – внутрішньодержавні та проведені з-за кордону в СРСР – водночас були і перемішуванням, і асиміляцією, і упокоренням, та мали допомогти якнайшвидшому стиранню відмінностей, освоєнню російської мови, звиканню до радянського способу життя та загалом формуванню homo sovieticus. Подібний процес тоді ж, хоч не так жорстко, відбувався і в Польщі. 

Чи конкретна людина, родина, спільнота, етнічна група або ж народ зуміли протистояти цьому натиску, зберегти свою гідність, ідентичність, культуру, мову – залежало від багатьох факторів: від застосування репресій, від умов проживання в конкретній місцевості, від пильності місцевої влади, від компактності проживання виселених, зрештою, від їх активності і стійкості, від того, наскільки молоде покоління знало свою мову, історію, культуру. 

На жаль, сьогодні можемо сказати, що комуністичній владі багато в чому таки вдалося зреалізувати свої задуми. Якщо розглянути окремо лише ситуацію лемків, то вони значно піддалися асиміляції після вигнання з рідної землі. Демократичні процеси, які почалися у соціалістичній Польщі на початку 80-их років, а в підрадянській, а згодом незалежній Україні – на зламі 80-90-их, вже не могли цю ситуацію докорінно змінити, хоч тоді постали громадські організації, музеї, численні хори, ансамблі, мовні курси, щорічні культурні імпрези, зродились нові ініціативи. Зрештою, якщо навіть тоді було би прийняте на міжурядовому рівні рішення про сприяння поверненню охочих на Лемківщину, а відтак вирішене було би, бодай почасти, питання компактного проживання лемків, створення певного ядра, центру, зокрема і культурного – багато би вдалося зробити. А без такого центру, без свого ареалу,  консолідація виявилася складною справою, тим часом глобалізація вже несла з собою нові виклики. Натомість позитивним стало долучення Польщі та Словаччини до Європейського Союзу – таким чином між ними майже зник кордон, який розділив лемків після 1 світової війни. Окрім цього, Польща та Словаччина відтоді, відповідно до законодавства Європейського Союзу, приділяють більшу увагу культурному розвитку меншин. 

…У ХХІ столітті лемки, яких було вигнано, здебільшого не орють лемківську землю, не засівають поля, не випасають на схилах гір худобу, та й не ходять постійно у лемківському одязі і навіть не щодня співають лемківські пісні, – всі ці прикмети залишилися в минулому. Отож, ще нагальніше постали питання – як і далі залишатися лемками після всіх випробувань (і сьогоднішніх – теж!), та що є для лемків найважливішим, що вони хочуть пронести з собою в майбутнє. Одна з відповідей – це, зокрема, і наш проект. Але подібних проектів мало б бути дуже багато – тільки тоді можна буде сподіватися на добрий результат.