(Укр.)

«Розповім тобі дещо, Лемку, про наші лемківські байки, які ми з діда-прадіда пам’ятаємо, бо ті байки нам розповідав у  мальовничому селі Гутисько, чудовий байкар, як ми його називали, наш дідо-казкар Микола Шалайда. 

Він народився у лемківському селі Балутянка, яке і до сьогодні існує на території Польщі, а був депортований до Гутиська (Тернопільщина). І то був такий чудовий байкар, на тих казках ми виховались, вони мали велике для нас значення. Бо всі ми діти, завше пасли корови і чекали того часу, коли прийде наш дідо і збере нас до купочки та розповість казку. А ми ті казки вже переповідали старшим, молодшим і так в селі завше було. Стоїть там тепер маленька хатинка, біля залізничної дороги з австрійським мостом, де жив наш дідо Шалайда.

«Розкажу тобі, мій дорогий Лемку, таку байку, як один князь дуже любив свого коня. Байка називається «Про любов князя до свого коня».

Було то дуже давно. Жив собі князь у своїй рідній країні, яку сердечно любив. Він мав щасливу країну, мав дуже родючу землю, мав красиві ліси та поля. Вороги постійно нищили ту землю. Князь зібрав велике військо і роками, десятиліттями відбивався від ворогів. І в результаті він всіх переміг і його країна розквітла та жила щасливо. І мав він коня, бо лемки, так я так собі думаю, що князь теж був лемком, він того коня дуже любив. 

І одного разу сівши на нього, їздить щасливий своїми полями і бачить, що з лісу йде чоловік, якого називали знаним чарівником. Всі люди до нього ходили питатися про свою майбутню долю. Князь подумав: тепер вже маю мир у своїй країні, піду і я його запитаю, що мене чекає у майбутньому. І прийшов до нього. А той старший чоловік каже: ти є щаслива людина, князю, ти переміг всіх ворогів, ти їх всіх розбив, житимеш щасливо та заможно, не візьме тебе ані одна куля, ані один спис, але зрештою, помреш від свого коня, на якому зараз сидиш.

Як він це розповів, князь задумав ся і став сумний. Приїхав до свого князівства, закликав слуг і каже: мої любі слуги, дуже вас прошу замінити мені коня, того заберіть, а дайте мені иншого. Слуги так і зробили. 

Йшли роки, йшли десятиліття, князь щасливо собі жив. Прийшла вже така пора в житті, коли волосся стало таке біле, наче сніг. І в один момент йому прийшла думка: де є той мій кінь? Яка його доля була дотепер? Закликав слуг і каже: дорогі мої слуги, скажіть будь ласка, яка доля мого коня, якого я так сердечно любив? Через деякий час слуги приходят і кажуть: ми знаємо, що твій кінь вже давно помер і є похований там, на високому горбочку. Якби ти князю хотів, ми тебе відведемо. Звісно, відповів князь, я дуже хочу подивитись, де той кінь мій похований.

Прийшов на той горбочок, вони відкопали коня, але з нього лише череп залишився. Князь схилився над тим черепом і до нього промовив: дорогий мій коню, ти вже давно помер, а я так щасливо живу. Дотулився ногою до черепа і в той момент він чує, що з того черепа, так наче кинжалом його щось пронизало. А то була велика змія, яка його вкусила в ногу. І за декілька хвилин князь помер біля свого коня.

На тому місці дідо Шалайда завершив розповідати ту байку. Діти так тихо все слухали, а він їм каже: діточки, мої золоті діточки, бачите про що ця байка? Та байка є про те, що ніколи в житті ніхто ніколи не повинен ходити ні до яких ворожок, ні до жодних знахарів, жодних чарівників, жодних ворожбитів, не повинен слухати і ніколи не можна з’ясовувати, що людину чекає у майбутньому житті, в житті, яке людина має ще прожити».

(Лем.)

«Оповім ти дашто, Лемку, про наши Лемківськы байкы, якы ми з діда-прадіда пам’ятаме, бо тоты байкы нам оповідали в такім красьнім селечку Гутиско, такий барз файний байкар, як ми го називали, наш дідо-казкар Микола Шалайда. 

Він ся гродив в такім лемківськім селі Балутянка, яке і гнеска, іщи тото селечко існує на території Польщі, а депортований був до Гутиска. І то быв у нас такий красний байкар, на тих казках ми ся виховали, они мали таке велетенске для нас значення. Бо ми шидкы діты, все зме пасли коровы і ми чекали тоту хвилину, коли приде дідо наш і він нас збере до купочки і оповіст нам тоти казки. І ми тоти казки юж так переповідали старшим, молодшим і так в селі тото цілий час было, же стоіт там тепер така маленька хаточка, коло штреки з таким австрійським мостом, де жив наш дідо Шалайда.

«Оповім ти, мій дорогий Лемку, таку байку, як барз княжь любив свого коня. Байка ся називат «Про любов княжя до свого коня».

Было то барз давно. Жив си княжь на своїй рідній красній країні, яку барз сердечно милував. Мав щасливу країну, мав барз родючу землю, мав красиве лісы, поля. Цілий час вороги му нічили тоту землю. Княжь зобрав велике войско і роками, десятиліттями тих ворогів одбивав. І він звитяжив, же тота красна країна йому розквітла і він в ній жив щасливо. І мав він коня, бо лемки, так, я си думам, же княжь теж був лемком, він того коня милуваві. 

І єдного разу всівси на нього і такий щасливий їздит своїми полями. І видить же з лісу иде хлоп, якого називали барз знаним чарівником. Шиткы люди до нього ходили ся зьвідати про свою долю. Княжь думат: юж тепер мам спокій в тій своїй країні, піду ся його зьвідам, што мене іщы до переду чикат. Но і пришол до нього. Той, такий старший хлописко повідат: жи ти є щаслива людина, ти звитяжив шитких ворогів, ти іх шитких побив, ти будеш жити барз щасливо, будеш жити барз багато, тебе не возме ані єдна куля, тебе не возме ані єден спис, але гмреш ти од свого коня, на якім сідиш.

Як він му тото повів, барз той княж ся задумав і став смутний. Приїхав до свого княжівства, закликав своїх слуг і повідат: мої дорогы слугы, барз вас прошу поміняти мі коня, того заберте, а дайте мій другого. Слугы тото зробили. 

Ишли роки, ишли десятиліття, щасливо си княжь жив. Прийшла юш така пора в життю, жи волося му стало таке біле, як сніг. І в єден момент на думку му прийшла така мишлинка: де є той мій кінь? Яка то його доля до тепер была? Закликав слуг і повідат: дорогы слугы, можете мі повісти, яка то доля того мого коня, якого я так сердечні любив? Через даякий час слугы приходят і му повідают: ми знаме, жи твій кін юж давно гмер і є захранений там, на високім горбку. Якби ти княжу хотів, то ми тя одведеме. Ясна річ, княжь повів, я барс хочу гвидіти, де той кінь мій захоронений.

Прийшов на той горбек, они откопали, але з коня юж ся тівко череп лишив. Княжь ся схилив над тим черепом і йому повідат: дорогый мій коню, ты юж давно гмер, а я так щасливо жыю. Дотулився ногом до того черепа і г той момент він чує, же так з того черепа, так якби кінжалом його дашто пронизало. А то така велика вишла змия і його до той ноги гкусила. І за пару минут той княжь гмер коло того свого коня.

На тім місці скінчив дідо Шалайда оповідати тоту байку. Діти так тихо тото шытко слухали, а він їм повідат: діточкы, моі золоты діточкы, видите у цім тота байка? Тота байка є утім, же ніґда в житю нихто николи не май ходити ни до якых ворожок, жадних знахарів, жадних чарівників, жадних ворожбитів не май слухати і нігда ся не май жьвідувати, што чловека чекат в їхнім майбутнім житю, в житю, яке людина май іще прожыти.