Байка про козака Мамаригу (Укр.)

Був собі козак Мамарига, служив він у одного ґазди. Служив три роки й заробив три монети. Ось і вирушає він геть після трьох років. Іде він дорогою, аж раптом назустріч йому біжить хлопець через поле. Підходить до нього козак Мамарига й запитує: 

– Куди ти йдеш, чоловіче? 

– Та так, служив я у одного пана, а знайшов у лісі торбинку, яка дає їсти й пити. Пан про це дізнався й послав своїх слуг, щоб вони забрали її в мене. Я це почув і втік до лісу, але слуги забрали торбинку. Ось я і втік з лісу. 

– Ходімо зі мною, будемо удвох, – сказав йому козак Мамарига.

Йдуть вони удвох, ідуть. Раптом знову біжить один чоловік. 

– А ти хто такий і куди йдеш? 

– Та так, знайшов я у лісі коня-чарівника. Пан мене змусив рубати дрова, а я знайшов того коня. Той кінь міг ходити і по землі, і в повітрі. Пан про це дізнався і хотів забрати його в мене. Я втік до лісу, але слуги пана знайшли мене й забрали коня. 

– Ходімо з нами, будемо втрьох.

Ідуть вони далі, вже втрьох, ідуть, ідуть. І ось знову біжить чоловік до них.

 – Куди ти йдеш, що так поспішаєш? 

– Та так, служив я у пана. Пан мене змусив рубати дрова, була там скеля, яку треба було прибрати з поля. Я підняв ту скелю, а там були чоботи, що ходять поверх води і болота. Взяв я ті чоботи, а пан дізнався і хотів забрати їх у мене. Я втік до лісу, але слуги знайшли мене й забрали чоботи. 

– Ходімо з нами, будемо вчотирьох.

Ідуть вони вчотирьох, ідуть за драговиною, ідуть, ідуть. Раз прийшли до місця, де було чотири дороги. Козак Мамарига каже: 

– Ішли ми разом, а тепер розійдемося. Кожен вибере собі дорогу. Ось вам мої три монети, які я заробив. Кожному дав по одній монеті, а собі нічого не залишив. 

– Та тобі нічого не залишиться. 

– Мені нічого не потрібно, я вам дам, а ви йдіть кожен своєю дорогою.

Ідуть вони, розійшлися. Козак Мамарига пішов тією дорогою, що вибрав. Іде, іде, зайшов до лісу, іде лісом. І раптом чує крик у лісі. Підійшов ближче й побачив трьох розбійників. У них був той кінь-чарівник, торбинка, що дає їсти й пити, та чоботи, що ходять поверх води й болота. Не могли вони поділити між собою це багатство і сильно сварилися. Козак Мамарига сказав їм: 

– Знаєте що? Якби ви мене послухали, я б вас так поділив, що краще ніхто не поділить. 

– Гаразд, послухаємо. 

– Ідіть на край лісу через поляну, а я залишуся тут. Котрий першим добіжить, той отримає торбинку, котрий пізніше – коня, а котрий найпізніше – чоботи.

Пішли вони на край лісу, а козак все приготував: повісив чоботи на коня. Як тільки вони почали бігти, козак сів на коня і поїхав. Взяв він торбинку й чоботи, а розбійники залишилися ні з чим. 

Козак Мамарига їде день, другий, третій, торбинку має, що дає їсти й пити, чоботи має, на коні сидить. Раз прийшов до одного села, побачив красивий дім. Думав зайти відпочити. Підходить до брами, виходить хлопець і запитує: 

– Ти хто такий? 

– Я козак Мамарига. 

– А я той, кому ти дав монету, я тут одружився і живу. Та монета допомогла мені стати господарем.

Прийняв його той хлопець, дав коневі їсти, а його взяв до хати. Кінь наївся, а ведро повне. Козак каже: 

– Піду вже від тебе, друже, раз так зустрілися.

Подякував, сів на коня і поїхав. Їде далі, приїжджає в інше село, знову красивий дім. Заходить туди і каже: 

– Ти хто такий? 

– Я козак Мамарига. 

– А я той, хто втік з лісу, бо розбійники забрали в мене коня. 

– Та кінь тут є. – Ходімо до двору.

Взяв його до двору, нагодував, дав коневі вівса. Кінь наївся, а ведро повне. Віддав йому те, що було його. Козак каже: 

– Я не хочу цього. З твоєї монети я так розбагатів, що маю всього вдосталь. Те, що ти знайшов у розбійників, твоє.

Забрався козак, поїхав. І до третього так само натрапив. І в того так гарно побудовано. Той його нагодував. Козак повертає йому чоботи, але той каже: 

– Ні, я не хочу. Я з твоєї монети так розбагатів, що маю всього вдосталь.

Попрощалися, козак пішов далі. Іде, іде, іде, приїжджає до міста. У тому місті була принцеса, яка мала вийти заміж. Вона сиділа на високій башті, і хто дістанеться до неї на коні й зніме перстень з її пальця, той стане її чоловіком. Багато хлопців пробували, але ніхто не міг дістатися. Приїхав козак, скочив на коня, зняв перстень з пальця принцеси і поїхав. Ніхто не знав, хто він і звідки. Але потім він показав перстень. Але він був бідним, принцеса не хотіла за нього заміж. Вона його відігнала. Він узяв свого коня й поїхав. Приїхав до саду, там різні ягоди. З’їв одну ягоду – виросли роги. З’їв іншу – роги впали. Назбирав тих ягід і поїхав назад до міста.

Приїхав під королівський дім з ягодами, що вирощують роги. Служниця купила ягоди, принесла їх королю і принцесі. Вони з’їли ягоди – і виросли роги. Король сказав: – Якби був чоловік, що позбавив би нас цих рогів, дав би йому пів королівства.

Це був той самий козак. Він дав королю ягоду, і роги відпали. Принцеса також хотіла позбутися рогів, але козак сказав: 

– Я тобі допоможу, але будеш моєю дружиною.

 – Буду.

Дав їй ягоду, і роги відпали. Він сказав: 

– Я твій господар, а ти мене відігнала, бачиш?

І вони жили щасливо, можливо, й досі живуть, якщо не померли.

Быв єден козак Мамарига, а служыв у єдного ґазды. У того ґазды служыв за три рокы, а заслужыв три мінцы. Но і іде гет уж по трьох рокох. Та й іде за драгов, а біжить одтам хлоп землями ґу ньому. Прийшов ґу ньому, та й козак Мамарига го ся просить:

– Де ты йдеш, чоловіче?

– Та так і так, я служыв у ґдного пана, а найшов-им таку торбину у лісі, што давать і їсти, і пити. А пан ся о тім дознав, та післав своіх служобників, жебы тото од мене одобрали. А я тото ся дочув та й я втік до ліса, та й торбину од мене жывани одобрали тоту. Та й я утікам гет з ліса.

– Та, – повідать, – подь зо мнов, будеме двоми, – козак Мамарига на нього.

Но і ідуть двоми уж, ідуть. А раз ту біжыть зась єден чоловік.

– Та што ты за еден, де ты йдеш?

– Та так і так. Я найшов там коня-гівера у лісі, пан ня загнав дрыва рубати, а я найшов того коня-гівера. А він, як хоче, так буде йти: і в повітрю буде йти, і по землі буде йти. Пан ся в нім дознав, а хотів од ня одобрати. Післав слугів, жебы од ня коня взяли. А я ся дознав, та я втік до ліса. Як-им пішов до ліса, напали на ня жывани, коня од ня одобрали.

– Та подь з нами, будеме трьоми.

Та й ідуть так далі. Ідуть, ідуть, ідуть шыткы трьоми, зась там біжыть єден чоловік ґу ним.

– А де ты йдеш, што ты так утікаш?

– Та так і так: я служыв у пана. Загнав ня дрыва рубати, там была така скала, а жебы-м тоту скалу спораїв з поля, ай дрыва жебы-м рубав. Я тоту скалу підняв, а там были такы чоботы, што йдуть поверх воды, поверх болота, а я тоты чоботи узяв. Він ся дознав та й хотів од ня одобрати. Та й я од нього втік до ліса. Та й іду лісом. Жывани ня напали і взяли од мене чоботы.

– Та подь з нами, будеме штирме.

Та й ідуть шыткы штирми, ідуть за драгов, ідуть, ідуть, ідуть. Раз прийшли, были там штири драгы. Та й тот повідать:

– Ішли зьме тепер довʼєдна, а ся розыйдеме, так собі выберьте, котрый де хочете, котров драгов піти. Каждьй свою драгу няй собі выбере, а ми, яку вхабите, я за таков піду. Ту мате тоты три мінцы, што я заробив. – Каждому дав по єдній мінці, а йому не остало нич.

– Та вам ся не остане нич.

– Та, – повідать, – мені няй нич не оставать, лем я вам дам, а ідьте каждый свойов драгов, каждый котру собі выберете.

Та й ідуть, розыйшлися. Та тот козак Мамарига пішов тов драгов, што му вхабили. Іде, іде, іде, зайшов до ліса, іде лісом. Іде лісом, а там у лісі такый гуляк, крик!.. Та й як уж чує, слухать та й іде ближе. Прийшов ближе, а там были трьоми збойниці. А вни мали того коня-гівера, мали ай тоту торбинку, што їсти давать, і пити, ай тоты чоботы, што йдуть поверх воды, поверх болота. Но вни там ся не годні на тім поділити, та ся барз вадили на тій поляні. А він повідать так:

– Знате што? Кедь бы сьте хотіли мене послухати, я бы вас так поділив, што вас ніхто так не поділить, як я. Ніхто, хоць бы сьте де пішли.

– Гей, послухаме.

– Но, та кедь ня послухате, ідьте там на край ліса через поляну, а я ту буду. Буду вас чекати. Котрый скорей добігне, тот достане торбину. Котрый пізніше, тот достане коня, а котрый найпізніше, тот достане чоботы.

Прийшли вни там, на край ліса, а він собі порихтував шытко. Чоботы завісив на коня, на гівера, бо там і гівер быв, тот кінь. Та й ушытко собі порихтував.

– Як я махну з руков, тогды жебы сьте біжали.

Як они одтам уж почали біжати, а тот сів на коня – пішов. А ші кінь го ся позвідував, же кады го мать нести – ци земльов, ци поверх ліса. А вни зостали без ушыткого, а тот сівна коня і пішов. Та й іде, та й іде, та й іде єден день, другый день, третій день на тім коні, торбинку мав, што їсти давала і пити, і чоботы мав,а на коні сидів, нісся. Раз прийде до єдного валалу, видить там такый красный дім… Думать собі: “Піду я там, може, бы-м там оддыхнув собі кус”. Прийде перед брану, выйде там тот хлоп одтам та й ся го просить:

– Што ты за єден, якый?

– Я такый і такый, – козак Мамарига.

– Та я – тот а тот, што-сь ми дав єдного мінца, а я ту ся приженив, а ту я жыю. Тот грош ня споміг на тото ґаздівство.

Добрі. Тот го прияв, дав коньові жерти, його взяв до хыж. Коньові дав вівса з ведром серед двора, а він позерать на облак — кінь стоїть, а ведро повне. Так повідать:

– Піду уж гет од тебе, камарате, кедь зьме ся так зышли.

Подякував, сів на коня і пішов. Іде далі, іде, прийде на другый валал. Зась там такый красный дім. Зайшов там. Та й повідать:

– Што ты за єден, одкы ты?

– Та я – козак Мамарига.

– Но а я тот і тот, што зьме ся зыйшли, што-м утік з ліса, што жывани од ня взяли коня-гівера.

– Но та тот кінь ту є.

– Но та подь до двору.

Но та й взяв го до двору, погостив го, і коньові дав вівса. Кінь наївся, але ведро повне, не пожер вшытко. Погостив го, погостив, та му оддавать назад тото, што його было. Він повідать:

– Ой, я не хочу тото. Я з твого мінца так ся заґаздував, видиш, якый я богатый, шыткого мам дось. Тото, што ты собі найшов у збойникох, твоє.

Но зась забрався, пішов. І до третього зась так натрафив. І в того так красно выбудовано, шувно. Тот го погостив. А як козак Мамарига му назад давав чоботы, повідать:

– Ні, я не хочу. Я з твого мінца так забогатів, я тото не хочу.

Но добрі. Вни скінчили, розыйшлися, і пішов. Та й іде, та й іде, та й іде, зайшов до єдного міста. А там была кральова дівка, што ся мала оддавати. А тота дівка сиділа горі на облаку, а хто там доскочить на коні, же єй перстінь здойме з пальце, то буде його жена, а він єй муж. Там тівко парібків скакало на коні, та де – ані єден не годен зняти перстінь. А він прийшов, скочив на коні, а уж є там. Зняв перстінь з рукы принцезны, забрався та й пішов. А хто він такый, одкы, не знавуть нич. Но але раз він ся там трафив, перстінь вказав. Перстінь тот. Но але кедь він невченый. Він худобный. Та де худобного? Не хотіла. Вна не хотіла з ним жити і одогнала го. Як го одогнала, він узяв свого коня, сів і пішов. Пішов та й іде, та й іде, та й іде, прийде до єдного саду, там суть ягоды вшелиякы. Прийде під тоты ягоды, зорвав єдну ягоду, з’їв, зорвав другу, з’їв – рогы му наросли. Як му наросли рогы на голові, гм, недобрі. Але пішов під другу ягоду, там была друга, зорвав, з’їв, другу з’їв, а рогы му спадали. Но так по тому, як він уж выштудував своє, а так нарвав ягід і тых, і тых. Нарвав та й сів на коня і бйо назад. Прийшов назад до того міста, але так, што она не знала о тім нич. Прийшов до того міста, прийшов під кральськый дім, під капуру з ягодами із тыма, што рогы ростуть. Встала служниця рано, він там стоїть з ягодами красными. Ягоды красны. Служниця пішла, заголосила там кральові і кральовній, же такый якысь там хлоп стоїть з ягодами.

– Я бы купила, – повіла.

Но та они єй послали. Купила она ягоды, принесла там, дала їм їсти. З’їв краль – наросли му рогы. З’їла кральовна – і їй наросли рогы. Но як краль з рогами буде? Но та й як уж їм наросли рогы, но як краль буде з рогами? Но та й так краль повідать: 

– Жебы быв такый чоловік, жебы нам тото одробив, дав бы-м пів кралівства.

А то быв тот його зять. Та й він там быв в єднім готелі. Він ся так носив хоць-як. Та й пішли, повіли кральові:

– Єсть ту такый, што він одробить рогы.

Та й дав тот краль закликати його, і они го закликали. Но та й дав кральові з тых ягід, што рогы одпадовали. Краль з’їв єдну ягоду, уж му єден одпав, дав му другу ягоду, і другый ріг му одпав. Поодпадовали рогы. Але й она хотіла, жебы ай єй одпадовали. Але він єй знав, а она го не знала, бо она го забыла. Та й як, што? Та й він не хотів їй дати, лем кральові. Но а пів кралівства мусить дати, бо так повів. Краль не смів потупити слово тыж. Як му одробив, дав на нього пів кралівства. А теперка она конче хоче, жебы ай їй одробив.

– Добрі, я ти одроблю, але будеш моя жена.

– Буду.

Так дав їй єдну ягоду – ріг одпав. Дав їй другу ягоду – другый ріг одпав. Рогы одпали. Так він ся їй сповів: 

– Я твій ґазда, а ты мене одогнала, видиш?

Та й они пак жыли, жыли, а, може, ши й днесь жыють, кедь не повмирали.