Як двоє мандрівників гостювали в хаті Голода. (Укр.)

Якось йшли два подорожні, йшли-йшли, і зайшли в велику пущу. Там немає ані води, ані що їсти купити, нічого. Йдуть так до ночі, прийшли до одного лісу, а там щось світиться. Каже один до другого: ходімо туди! Може там є корчма, та щось купимо поїсти.

Приходять ближче, дивляться: є там хата з одним вікном, і там серед хати стоїть великий казан, і під тим казаном палиться, а при тому казані стоїть страшна велика баба і щось мішать у тому казані.

Але вони думають собі так: зайшли б ми до тієї хати, але як тут розбійники, то нас повбивають. Але другий каже так: все одно, раз ми народилися і раз помирати будемо; ходімо до тієї хати і зайшли. Як зайшли, так просять води. Та баба дала їм води в горіху і сказала їм так, щоб йшли геть, бо як її чоловік прийде, то їх уб’є.

Вони злякалися і просять її, щоб їх десь сховала. А вона каже: де ж вас сховаю, хіба що на піч під корито.

І сховала їх на піч під корито. Приходить її чоловік, так само великий, як вона, приносить дрова і каже так до жінки: тут християнська душа смердить. А вона йому каже, що нікого немає. Але бачила, що він дуже наполягає, і сказала йому правду, що тут два людини прийшли, і дала їм води, і просилися, щоб їх переночувала. То тут ночують, але їм не робить нічого злого. Той чоловік пішов на піч, взяв тих обох подорожніх до однієї руки як пташків і посадив їх на землю, почав їх розпитувати, звідки вони і де ходили. І дав їм вечеряти по одному вареному замішку, а сам з’їв цілий казан і сказав їм, що він називається Голод, і сказав їм, що тут буде без сім років, а по семи роках прийде може до них, щоб дуже Богу молилися, щоб до них не прийшов, і ті двоє пішли геть.

Як то два́є вандрі́внъı гості́лі ся h хъíжъı Гово́да (Лем.)

И́дут рас два́є вандрі́внъı, и́дут, и́дут и за́шлі на велі́ку пу́щу. Там не́ є а́ни во́дъı, а́ни што ї́сті купи́ті – ничь. И́дут так hно́чи, при́шлі до єдно́го лї́са, а там ся сьві́тіт. Пові́дат є́ден до друго́го: «По́дме там! Мо́же, там єст ко́рчма, та сі да́што купи́ме ї́сті».

Прихо́дят блі́же, смо́трят ся – єст там хъíжа з є́днъıм въıгля́дом. И там, се́ред хъíжъı, сто́іт ко́тел велі́къıй, и під тъıм кі́тлом ся па́літ, а при тім кі́тлї ба́ба сто́іт – стра́шнї велі́ка – и зає́дно што́сі мі́шат h тім кі́тлі.

А́ле о́ни сі мъíслят так: «’Во́шлі бъı ‘зме до той хъíжъı, а́ле як ту сут збуйо́ве, то нас позабива́ют». А́ле дру́гъıй пові́дат так: «’Шъíтко нам є́дно, раз мъı ся hроди́лі и раз гмира́ті буде́ме – hво́дьме до той хъíжъı!», – и hво́шлі. Як hво́шлі, так про́сят во́дъı. То́та ба́ба да́ва ім во́дъı варі́хом и пові́ла им так, же́бъı пі́шлі преч, бо як єй муж при́йде, та их за́бє.

О́ни ся пострашъíлі и про́cят єй, же́бъı их да́ґде схова́ва. А о́на пові́дат: «’Де ж вас схо́вам? Хъíбаль на пец під коръíто». И схова́ва их на пец під коръíто.

Прихо́дит муж єй, так са́мо велі́къıй як о́на, прино́шат дъíрва и пові́дат так до же́нъı: «Ту христія́ньска ду́ша сме́рдит!». А о́на ‘му повіда́ва, же не́ є нико́го. А́ле видї́ва, же барз на́ то напе́рат, и пові́ва ‘му пра́вду, же: « … ту два́є люде при́шлі и да́ва ‘м им во́дъı, и просі́лі ся, же́бъı ‘м их переночува́ва. То ту ночу́ют, а́ле им не́ роб нич зво́го». Тот хвоп пі́шов на пец, hжяў тъıх о́бох вандрі́внъıх до є́дной ру́къı, як пта́шків, и поса́див их на зе́млю. За́чаў ся их въıпъıтова́ті, о́ткаль сут и ‘де ходи́лі. И даў им вечер’я́ті по є́дні варі́сї замі́шкъı, и при них тот ко́тел сам цї́лъıй зїв, и по́вів им, же він ся назъíват Го́вот, и по́вів им, же тут бу́де без сїм лїт, а по се́мох лї́тах при́де, мо́же, там до́ них – же́бъı ся барз Бо́гу молі́лі, же́бъı до́ них не при́шов. И одъíшлі тъıх два́є преч…